ШЛЯХ ДО ЕМАУСУ – далеко не найважливіша траса у Палестині часів Ісуса. Та й сам Емаус не Єрусалим, а так собі – мале село. І ті з його учнів, які туди прямували у день воскресіння, також не Петро з Павлом, а так собі – звичайні рядові послідовники Ісуса з Назарету (навіть ім‘я до нас дійшло лише одного з них). Проста звичайна дорога, що віддаляла тих мандрівників від центру подій, від місця, де вже з самого ранку коїлися, як їм переповідали, якісь незвичні та незрозумілі речі.
Дорога до Емаусу повертає надію кожному з нас – простих звичайних «рядових» послідовників Спасителя. Бо не в спецефектах і не в спецстатусах, і не суперзіркам із спецстатками з‘являється того ранку воскреслий Господь. А так – простим мандрівникам…
Життя – рух. Коли в житті з‘являється мета, воно перетворюється на мандрівку. Не можна сидіти на місці. Найважливіше завжди очікує нас поза мурами вибудуваних нашими страхами захисних фортифікаційних споруд. Світ – безмежний, і в ньому багато Добра та Краси. Їх слід комусь відкрити. Не варто залишатися у власній тісняві. Людство все ще потребує першовідкривачів, здатних пронизати навіть звичне та буденне поглядом віри і побачити нові можливості. Місце відправлення – тут і зараз, конкретна мить людського життя, коли диво торкається чуттів і уяви. Тільки справді відважні здатні повірити, що серце палає не даремно. Тільки віра здатна наповнити вітрила їхніх мрій. Віра в те, що Любов таки сильніша. Навіть за смерть.
У кожного власний шлях до Емаусу, власна мандрівка до зустрічі з найсуттєвішим – із тим, що наповнює сенсом кожен крок, відкриває нові обрії, нові світи. Не можна завмирати в смертельному безрусі. Життя вимагає доріг. Одна з них неминуче провадить до Емаусу. Найважливіше на тій дорозі – не пройти повз мить, коли «палає твоє серце»!!!
О. Андрій ЗЕЛІНСЬКИЙ ТІ
